Військовий 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Роман служить на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку він був простим солдатом, а менш ніж за рік став офіцером штабу. Армієць поділився, що протягом служби двічі пережив ситуації, коли вижив лише завдяки диву, і навіть це згадує з гумором.
Роман розповів Суспільному про те, як змінилася його думка щодо росіян та які плани він має на майбутнє.
«Вирішив: хочу боротися за свою свободу»
Чоловік вступив до Сил оборони в квітні 2022 року, рішуче вирішивши стати на захист своєї країни після того, як розібрався з деякими справами.
«Я бачив, що відбувалося в Бучі, її вже звільнили, і я вирішив, що не хочу бути безпорадним та стати жертвою. Я прагну боротися за свою свободу і не можу залишатися осторонь, коли в нашій країні відбуваються такі великі події», — поділився військовий.
Військовий 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Роман. Особистий архів бійця
Роман відразу приєднався до 128 бригади, оскільки не мав попереднього військового досвіду. Він брав участь у боях на Донеччині, зокрема у Старомайорському, Вільному Полі та Шевченковому.
«Ми навіть не завжди усвідомлювали завдання; просто хотіли утримати ворога. Тоді всі прагнули йти на фронт, чесно кажучи, аби лише стати частиною. Навіть під час обстрілів виникала певна позитивна енергія, що щось трапляється, і я до цього причетний… Всі були готові йти вперед, попри брак знань і досвіду. Я найбільше пам’ятаю той драйв, коли всі були добровольцями та прагнули до бою. Тепер мій прагнення — повернути втрачене, адже ці місця, де ми тоді були, на жаль, зараз захоплені. Мотивує повернути це все», — зазначив армієць.
Наприкінці 2022 року Романа перевели до штабу, де він продемонстрував свій героїзм та здатність ухвалювати правильні рішення.
Військовий 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Роман на службі у штабі. Особистий архів бійця
«Жартували, що росіяни — “мазіли”»
Роман пригадує: двічі він опинявся в ситуаціях, де міг загинути — вижив лише дивом.
«Одного разу я перебував під обстрілом півтори години. Снаряд влучив просто у підвал, де ми ховалися. Він вибухнув нагорі, а не у нас. Це сталося 15 вересня 2022 року. Ворог точно вів артилерійський обстріл по нашому командному пункту. Всі залишилися живими, хоча були прямі влучання в наше укриття. Найцікавіше, що в цей момент ми сиділи і жартували, що росіяни «мазіли». Загалом був досить позитивний настрій, попри обставини», — згадав Роман.
Наступного року він пережив пряме влучання керованої авіабомби в укриття.
«Пощастило, що довкола росли дерева, так вибух стався на дереві, і нам майже нічого не сталося. Тільки контужило, і ми вийшли — все добре», — додав боець.
Укриття, де сидів Роман з побратимами, біля якого вибухнув КАБ. Особистий архів військового
«Ми вільно думаємо, можемо висловлюватися спокійно»
Роман згадує, що до початку повномасштабного вторгнення спілкувався російською мовою, але тепер його світогляд значно змінився.
«У 2014 році я ще не усвідомлював, хто це такі (росіяни, — ред.). Навіть були думки, що нехай Росія нас забере, оскільки вона багата країна, і ми житимемо добре. Але згодом усе стало зрозуміло. Після подій 2022 року «хороші руські» для мене — лише ті, хто РДКРосійський добровольчий корпус, які воюють разом з нами. Лише їх я сприймаю позитивно», — підкреслив армієць.
Військовий 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Роман. Особистий архів бійця
На думку Романа, російські солдати поводяться як зазомбовані.
«Ми думаємо вільно і може спокійно висловлюватися. Росіяни ж йдуть як приречені, навіть під час вірної смерті. Я би своїх побратимів ніколи не відправив на такі операції, однак вони це роблять без жодних роздумів. Наприклад, якщо є стежка, поруч з якою десятки тіл, вони далі йдуть. Будь-який наш солдат сказав би: “Командире, що ви робите?”. Ми все ще маємо внутрішню волю. Хоч накази виконуються, але завжди залишається певна внутрішня стійкість», — додав чоловік.
Військовий 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Роман. Особистий архів бійця
«І за дружиною, і за дітьми сумую»
Додому на Романа чекає дружина та дві доньки. Діти зробили для нього малюнок з відбитками своїх долонь у жовто-блакитному кольорі. Чоловік зазначив, що завжди носить його у своєму рюкзаку.
Малюнок доньок Романа, який він завжди носить із собою. Особистий архів військового
«Я сумую за дружиною та дітьми. Молодшій сім років, старшій — 13. Спілкуюсь з ними майже щодня через відеозв’язок. Вони зараз за кордоном, коли я у відпустці, навідуваю їх і повертаюся сюди», — підкреслив військовий.
Він також додав, що після закінчення війни планує залишитися в армії та продовжувати будувати кар’єру у військовій справі.
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, реалізованого Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», який є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Романе, скажіть, будь ласка, що саме вас найбільше мотивує боротися за повернення втрачених територій? Чи є конкретні місця чи події, які особливо стали для вас важливими в цьому прагненні?
Романе, дякую, що ділишся своєю історією. Це надихає! Я пам’ятаю, як ми разом з друзями в 2014 році їхали на Донбас, підтримувати своїх. Коли бачиш, як твої побратими борються за країну, не можеш залишитися осторонь. Ваша рішучість вражає. Сподіваюся, що ви всі повернете свої території, адже вони важливі не тільки для вас, а для всієї України!
Читаючи про Романа, згадую, як у 2014 році ми з друзями допомагали бійцям на сході. Було страшно, але бажання підтримати було сильнішим. Тепер, коли читаю про його досвід, розумію, як важливо мати таку мужність і рішучість. Повернення втрачених територій — це не лише про землю, а і про людей, які там живуть. Вірю, що ми зможемо це зробити!
Цікаво, як Роман говорить про позитивну енергію навіть під час обстрілів. Але чи не здається вам, що це може бути дещо романтизоване уявлення про війну? Невже жартувати про ворога в момент смертельної небезпеки не є ризикованим? Я поважаю його мужність, але все ж таки, безпека має бути на першому місці, а не драйв
Цікаво, що Роман згадує про свої спогади з 2014 року. Мені теж запам’яталося, як ми разом з друзями волонтерили, намагалися підтримати бійців. Тоді ми, як і він, відчували сильну потребу діяти. Це справжня гордість, коли стаєш частиною чогось більшого. Кожен, хто пережив події на Донбасі, знає, яка це боротьба за свободу, і як важливо повернути втрачене.